Як добре, що мені не сняться сни...

В останній час я почав розуміти, що я вдячний природі, що мені взагалі не сняться сни. Так, за своє життя я жодного разу не бачив снів. Хтось каже, що я їх просто не запам'ятовую... Нехай буде так.
Раніше я жалкував про це - побувати в цікавих містах на земному шарі, не встаючи з ліжка, здійснити найпотаємніші мрії, нехай навіть не в реальному житті... Але коли я повернувся до Києва вперше після війни на Інститутській, я зрозумів, що це до кращого.
Коли я проходжу по вулиці, я не можу адекватно сприймати події. В мене в голові постійно вспливають кадри тих жахливих днів. Проходиимо повз барикаду зі сторони КМДА - встав на декілька хвилин. Люди дивляться на мене, як на душевнохворого - якийсь хлопець просто встав посеред вулиці і дивиться кудись, де немає нічого.
А в голові пам'ять грає злий жарт - перед очима, там, де зараз немає нічого, бійці самооборони викладають тіло ще одного загиблого. Хлопець лізе на барикади, щоб зірвати стяг та вкрити ним героя. Хлопці підписують його ім'я і кладуть поруч бумажку...
Переборов себе, йдемо далі. Замість наметів біля монументу в мене перед очима палаючі шини та поломані тенти. Зверху, де зараз спокійно ходять люди, веселяться, фотографуються - лунають постріли. Один за одним до Небесної Сотні приєднуються ще люди...
Якийсь придурок кинув пітарду. Хтось посміявся, хтось просто не звернув увагу. В мене ж в голові згадуються ті моменти, коли вже не пітарди, а гранати та постріли видавали схожий звук...
Зайшов до IT - намету. На щастя, ніхто з людей, з ким я тісно спілкувався в ті дні не постраждав. Не уявляю, як би я це пережив, якби з ними щось трапилося...
Проходимо до Грушевського. Згадую, як приїхав на потягу, і мене чоловік підвіз прям туди. Виходжу, і одразу по очам б'є велика концентрація сльозогінного газу. Потім пішли світлошумові гранати. Перші герої Небесної Сотні.
А зараз я дивлюся на те, як люди просто ходять з дітьми, гуляють, радіють, фотографуються там, де своє життя проливали люди. І на очі нагортаються сльози. Лицемірство не зникло, воно було і буде завжди. Але коли біля портрету свого родича плаче старенька бабуля, а буквально в декількох метрах на цьому ж фоні фотографуються усміхнені хлопці - як на мене це занадто.
Тому я зрозумів. Коли немає снів - це навпаки добре. Тому що тоді б я  не спав взагалі. Мені було б просто страшно лягати спати.
І я не думаю, що час вилікує це. Таке не лікується...

Подорож Києва, або 600 км за 15 гривень

Одного дня мені запропонували попрацювати в Києві. Проїзд оплачують, та і час по столиці погуляти буде - чом би не з'їздити?
Вирішено - зроблено, я вже сиджу в автобусі разом зі знайомою. Виїхали з Харкова, через 2 години заїхали в рідний край - Полтава. За 2 місяці майже нічого і не змінилося, нажаль або на щастя - не знаю...
Близько 7 ранку ми приїхали вже до кінечного пунку - Києва. Швиденько зробив всі справи, ми вирішили зв'язатися зі старим знайомим Олі та трохи полазити. І хоча погода видалася не з найкращих - туман був дуже густий, важко було розпізнати будинки, які стоять поруч...
Але все ж - ми на даху. Яке це чудове відчуття - стояти та просто дивитися навкруги, спостерігаючи за людьми, які з висоти 24 поверхів здаються ніби мурашки...
Що цікавого - з даху відкривається чудовий вид на Лук'янівське СІЗО. Доречі, поряд з ним розташована лікарня МВД... Не випадково, мабуть...)

А взагалі при нормальній погоді звідтіля відкривається просто дивовижний вид на весь Київ...

Після невеличкого обговорення ситуації ми вирішили піти ще на один будинок. Вид звідтіля був теж непоганий, але, нажаль, через туман не вдалося нічого зняти.
А згодом розпочалося найцікавіше - спочатку ми зустрілися з однокласницею, довго просидівши в Ocean Plaza...


Та все ж таки настав час, коли треба їхати додому...
Якщо ви вважаєте, що ми просто сіли на автобус і доїхали без пригод - ви помиляетеся. Це було б занадто нудно для нас.
А тому ми вирішили трохи розважитися - за 10 хвилин знайшли розклад електричок та підібрали ті, що нам підходять.
За 20 хвилин дійшовши від сіті-молу до станції Видубичі ми сіли там, очікуючи на електропотяг... В ногах починала з'являтися приємна втома...

Виїхавши о 20.41 з Києва, а точніше з Видубичів, ми прибули до Гребінки о 23.47. Доволі цікаво було сидіти у напівтемному вагоні, намагаючись щось прочитати з книги та заспокоїти Олю, що ми ще не проїхали свою зупинку. Що цікаво, як тільки ми перейшли у інший вагон, де світло було увімкнене, воно одразу з'явилося і в інших вагонах електрички...
По дорозі до Гребінки ми їхали і нервували - на відрізку від Полтави до Гребінки ведуться ремонтні роботи, і якщо б нашу електричку відмінили б, то наступна лише через 6,5 годин. Якось не дуже вселяла надію та думка, що замість 2 годин на вокзалі в Гребінці довелося б простирчати майже 9...
Та, на щастя, все обійшлося, і вже в 2.09 ми сиділи в теплій і затишній холодній та дуже незручній електричці. Так як їхати нам не мало не багато 7 годин вирішили трохи поспати. Олі було набагато легше - підібравши коліна під себе вже через пів години вона спокійно спала. А ось в мене так не виходило - не влазив я на те маленьке сидіннячко, а тим більше разом з ногами. Але проблема була вирішена - просто простягши ноги я поклав їх на інші сидіння, через прохід. Звісно ж виспатися мені не дали - чомусь всім постійно треба ходити, будити мене і просити мене прибрати ноги і дати їм пройти... Але з цим вже нічого не поробиш - якщо ти високий, то апріорі маєш страждати від свого зросту: то там десь головою вдаришся, то просто не влізеш...
Прибувши о 6 ранку до Полтави з'явилася думка відвідати знайомих. Але той факт, що ця електричка довезе нас до Огульців, звідкіля до Харкова взагалі фігню їхати (порівняно з вже подоланим шляхом) допоміг нам зробити правильний вибір. Ми навіть не вийшли на рідний вокзала Полтави - Київської на якому ми стояли 20 хвилин - сонливість і тепло в електричці зробили свою справу.
Прибувши не без пригод до Огульців, ми вийшли на перон і трохи засмутились - моросив дощик. Коли ж ми пішли випити чай до буфету ресторану, як тепер називають всі забігайлівки на території вокзалів, почався ливень. Пощастило що він лив не довго, лиш декілька хвилин...
Та вже о 10.46 ми сіли в останній електропоїзд, який і довіз нас до Харкова. 11.58 - Харків, ми вдома!
В результаті: більше 1200 кілометрів в дорозі, з них половина - електричками, 23 з половиною години, та купа незабутніх вражень!.. Загалом на білети додому ми витратили приблизно 15 гривень, в той час як маршрутка коштує 150... Так можна хоч щовихідних в гості їздити)

P.S. На черзі ще Львів, куди ми неодмінно відправимося взимку таким же чином! =)

Фотозвіт з фестивалю Rock`n`ball 2013

Нещодавно у селі Соснівка під Полтавою відбувся фестиваль Rock`n`ball.
За декілька днів до початку фестивалю я ще відпочивав на річці, і як тільки дізнався, що отримав аккредитацію твердо вирішив для себе - я зобов'язаний піти. І тому в п'ятницю зранку я вийшов в дорогу - найближчий транспорт, який міг довезти мене до Полтави був у Красногорівці, що у 8 км від місця, де я відпочивав. Дійшовши до села, зловив попутку та за 20 хвилин доїхав вже до міста.
І ось, настала субота. Перший автобус на фестиваль вирушав о 13 годині, то я вирішив не гаяти часу і вирушив вже на першому. даремно, чесно кажучи. Концерт розпочався лише о 16.30 замість 15.00. Але, зустрівши своїх коллег, ми знайшли, чим розважитися)
1. Саме таку сцену змонтували у цьому році. Звук був неперевершений!
2. Першими на сцену вийшов гурт Sashen'kа

3. А ще ось така штука літала над нами - якщо я правильно зрозумів, нас знімали майже з висоти пташиного польоту)

4. Після того, як Sashen'kа розігріли глядачів, яких було небагато, на сцену вийшов Валерій Власенко

5. Приємно здивував мене гурт Вертеп - дуже сильно сподобалися їх пісні)
Нажаль, через деякий час мені довелося вирушити до міста, тому фоторепортаж з першого дня завершити не вдалося. Але вже в неділю я знову вирушив на Південний вокзал, адже саме звідтіля вирушали автобуси на фестиваль

6. Організатори частували всіх бажаючих кавуном та динями. Ось це я розумію - сервіс)

7. Люди відривалися на повну - справді, під таку музику дуже важко втримати себе і не піти танцювати

8. Особливу увагу треба звернути на гурт 2.5.5 - хлопці співають веселі пісні. Одна з моїх улюблених - Ти смачна як борщ. А ще соліст виступав з травмованою рукою, що заслуговує поваги

9.Конкурент)

10. Також на концерті познайомився з творчістю групи Андерсон. Дуже цікаво звучать, але не всі зрозуміють

11. Соліст гурту. Здавалося, що йому голосу свого абсолютно не шкода
Після цього я вирішив зробити невелику паузу і повернувся до роботи лише під час виступу гурту Oneyroid. Здається, що артисти під час концерту входять в транс - це помітно і по музиці, і по поведінці на сцені

12. Звучать вони неперевершено - це було помітно за реакцією слухачів

13. Дуже схожа міміка на мем Not bad. Одже, оцінка гурту - чудово)

14. А це вже я з солістами Oneyroid та гравцем Ворскли - Йованом Маркоскі

15.А наступними виступав легендарний гурт 7Б. Познайомившись з їхньою творчістю на фестивалі, одразу почав додавати їхні пісні собі в плейліст)

16. На концерті, зі слів організаторів, зібралося більше двох тисяч чоловік!

17.

18.

19.

20. А це - я з Дем'яном, солістом гурту)

21. Вокаліст гурту АукцЫон - Гаркуша

22. Гаркуша на сцені

23.

24. Леонід Федоров - організатор гурту
Більше фото можна переглянути за цим посиланням http://www.flickr.com/photos/99618955@N05/
Сподіваюся, це не останній подібний фестиваль в Полтаві, буду чекати наступного року в надії отримати ще порцію шаленого драйву, яку отримав на фестивалі!

Фотозвіт з концерту Pepsi Stars Of Now в Полтаві

З невеликою затримкою викладую фото з цього неперевершенного концерту. Фото мало, спочатку взагалі не планував публікувати. Але потім вирішив поділитися)
Неперевершена атмосфера, чого, нажаль, не передати фото... Сподіваємося, що такі заходи будуть повторюватися ще не раз)

1. Саме такі картки роздавали при вході до "Villa Крокодила". Ними можна було проголосувати за гурт, який сподобався, просто відірвавши їх номер та вкинувши в спеціальну скриньку

2. Ще холодненьке)

3. Ксюнечка)

4. SASHEN'KA непогано виступили, вирішили проголосувати саме за них)

5. На сцені гурт Drive of Soul. Теж непогано валять) Зробити вибір було дуже важко...

6.

7.

8. Шифрується так)

9.А народу було справді багато - ми ледве знайшли вільний столик

10. Другими на сцену вийшов гурт Sinobola. Теж розкачали зал своїм виступом. Доречі, саме ця група стала вибором Pepsi у другому турі голосування

11. А згодом ці хлопці перемогли і  в 3 єтапі - вони зібрали найбільше голосів за концерт

12.

13.

14.

15. Знову Ксюша)

16.Ну і останнє фото, гурт SASHEN'KA. Далі Костя забухав пішов ближче до сцени)
Чекайте фотозвіт з концерту Rock`n`ball скоро)

От ненависти до любви - один шаг...

Казалось бы - просто перевернул фразу. А сразу появился некий другой смысл, суть фразы немного поменялась. Да, все меняется. И для того, что бы потерять любовь иногда может понадобиться лишь один шаг...
А что, если наоборот? Что нужно такого, что бы из ненависти позиция человека перешла в дружбу? А если если народа много?
Недавно у одного исполнителя (Kratos, если кому интересно) наткнулся на такую перекрасную фразу.
"Тут, если тонешь - никто не подаст тебе руку,
Но, только сдохнешь - хором готовы назвать тебя другом..."
Да, как раз так и есть. Пока ты жив - никому ты не нужен, кроме родителей, понятное дело. Но стоит только человеку умереть - все! Популярность возрастает в разы! Я сейчас не говорю о популярности в прямом смысле. Просто все начинают рассказывать, какой ты был хороший, как вы мило раньше общались, хотя на самом деле человек думает совсем иное. И так - со всеми. Вспомните хотя бы Майкла Джексона. Не скажу, что до его смерти его никто не знал. Но, согласитесь, исполнитель и мечтать не смел о тех ротациях, которые он получил сразу же после смерти. Он был везде - на радио, в газетах, на тв... И большинство рассказывали о нем исключительно с лучшей стороны...
Вот и со всем. Люди не говорят плохо о мертвых (чаще всего). И начинаются рассказы, что же мы будем без него делать, как жить... А просто. Жить так, как и жили. Вселенная не меняется. А люди забываются. Просто кто-то уже шагнул. Или это сделала за него судьба. Шагнул в мир иной. И сразу так мнения людей поменялись исключительно на хорошее. Никто и никогда не расскажет на похоронах о том, как использовал в своих целях ныне усопшего. Или о том, как унижал регулярно. Нет, все скажут, каким он был хорошим, как его будет не хватать, и то, что жизнь забирает самых лучших. Люди уже привыкли врать. Люди перестали ценить. Ценить все - любовь и ненависть, дружбу и игнор. Сейчас всем главное показать другим свое превосходство. Пока сам не сделал этот шаг. Или прыжок. Или глоток, порез...
Когда есть цель в жизни, удержаться - раз плюнуть. Но вот когда ее нет, а на душе мерзко и противно... Тогда да. Шаг. Выкрик. Удар. Тишина...

Життя

Життя швидкоплинне. Не знаю, хто сказав цю фразу, але вона буде актуальною завжди.
Нещодавно, повернувшись з Києва, де я був майже 4 дні, я зрозумів, що змінився. Навіть не так - Місто мене змінило. Раніше я думав, що термін "соціофоб" повністю характеризує мене - я не любив великого скупчення людей, не переварював мітинги та взагалі вважав, що життя в ізоляціі набагато краще. Але одного разу я стояв на станціі, очікуючи вагон метро, і щось задумався. Я просто зупинився - і почав помічати все : всю людську метушню, всі старання і бажання людей, які просто спішіли кудись, намагаючись не зупинитися.
Раніше я часто дивився відео, так-звані таймлапси, але лише зараз я почав розуміти іх суть. Адже основна думка відео - не просто показати красиві полоси, які залишають машини під час руху. Ні! Суть набагато глибше! Адже кожна машина - це маленька планета. І кожен водій намагається приіхати додому раніше, адже там його чекає улюблена дружина/собака/комп'ютер... Але хоча ціль у всіх однакова, але все рівно всі різні. Той намагається проскочити на жовтий, а той вже при блимаючому зеленому починає натискати на гальма. І цей шалений потік машин хоча і здається ззовні однаковим, але насправді всі абсолютно різні.
Чи може на зміну в моєму світогляді вплинуло ще щось... Можливо це були моі друзі (хоча іх і небагато - хех), можливо змінитися мені допомогли однокласники... Але все ж таки - факт залишається фактом. І хоча життя швидкоплинне - не потрібно втрачати навіть секунду з нього на те, що тобі не подобається. Адже секунда має звичку переростати у хвилину, годину, дні, роки...
Ще не запізно все змінити! Зупинися, поглянь навкруги! Ти одразу помітиш ту красу, яку під час свого щоденного марафону не в змозі був помітити!

  • Current Music
    https://ps.userapi.com/c6263/u62939268/audios/35c27337f089.mp3

Початок

Нарешті я созрів)
Вирішив створити щось на кшталт блогу, де я зможу іноді викладати свої думки та фото. Сподіваюся, що це буде комусь цікаво)
Нещодавно тільки прийшов з антикафе "Посиденьки" : там проходив турнір з гри у "Мафію". Гра досить цікава, але знімати там мало чого є) Все однакове, екшену мало, зазвичай тільки балачки. Тому я посадив акумулятори (нарешті!) і з відчуттям виконаного обов'язку пішов додому)
По дорозі прийшло натхнення, але, як завжди, я був без штативу... Хоча ввечері на вулиці було особливо красиво. Тому я пообіцяв собі, що скоро я повернуся, і зніму цю красоту) Будемо сподіватися, що погода не повернеться до нас спиною, і хоча б наступний тиждень така погода буде) Ну можливо трішки прохолодніше..)
Хотів 19 числа з'їздити на лижах покататися зранку, але, судячи по погоді, скоріше за все в мене нічого не вийде - обіцяють дощ в четвер. Хоча на наступні вихідні ситуація повинна покращитися - мінус вісім і сніг... Знаючи наших синоптиків, плани будувати ще рано, пізніше глянемо, як воно буде...
Завтра - перший день навчання після двотижневого відпочинку... Навіть не уявляю, який я проснуся завтра ранці, але, думаю, що не в кращому настрої...)
Хоча побачимо завтра, як воно буде)
  • Current Music
    Бумбокс - Середній вік