kastanu4 (kastanu4) wrote,
kastanu4
kastanu4

Як добре, що мені не сняться сни...

В останній час я почав розуміти, що я вдячний природі, що мені взагалі не сняться сни. Так, за своє життя я жодного разу не бачив снів. Хтось каже, що я їх просто не запам'ятовую... Нехай буде так.
Раніше я жалкував про це - побувати в цікавих містах на земному шарі, не встаючи з ліжка, здійснити найпотаємніші мрії, нехай навіть не в реальному житті... Але коли я повернувся до Києва вперше після війни на Інститутській, я зрозумів, що це до кращого.
Коли я проходжу по вулиці, я не можу адекватно сприймати події. В мене в голові постійно вспливають кадри тих жахливих днів. Проходиимо повз барикаду зі сторони КМДА - встав на декілька хвилин. Люди дивляться на мене, як на душевнохворого - якийсь хлопець просто встав посеред вулиці і дивиться кудись, де немає нічого.
А в голові пам'ять грає злий жарт - перед очима, там, де зараз немає нічого, бійці самооборони викладають тіло ще одного загиблого. Хлопець лізе на барикади, щоб зірвати стяг та вкрити ним героя. Хлопці підписують його ім'я і кладуть поруч бумажку...
Переборов себе, йдемо далі. Замість наметів біля монументу в мене перед очима палаючі шини та поломані тенти. Зверху, де зараз спокійно ходять люди, веселяться, фотографуються - лунають постріли. Один за одним до Небесної Сотні приєднуються ще люди...
Якийсь придурок кинув пітарду. Хтось посміявся, хтось просто не звернув увагу. В мене ж в голові згадуються ті моменти, коли вже не пітарди, а гранати та постріли видавали схожий звук...
Зайшов до IT - намету. На щастя, ніхто з людей, з ким я тісно спілкувався в ті дні не постраждав. Не уявляю, як би я це пережив, якби з ними щось трапилося...
Проходимо до Грушевського. Згадую, як приїхав на потягу, і мене чоловік підвіз прям туди. Виходжу, і одразу по очам б'є велика концентрація сльозогінного газу. Потім пішли світлошумові гранати. Перші герої Небесної Сотні.
А зараз я дивлюся на те, як люди просто ходять з дітьми, гуляють, радіють, фотографуються там, де своє життя проливали люди. І на очі нагортаються сльози. Лицемірство не зникло, воно було і буде завжди. Але коли біля портрету свого родича плаче старенька бабуля, а буквально в декількох метрах на цьому ж фоні фотографуються усміхнені хлопці - як на мене це занадто.
Тому я зрозумів. Коли немає снів - це навпаки добре. Тому що тоді б я  не спав взагалі. Мені було б просто страшно лягати спати.
І я не думаю, що час вилікує це. Таке не лікується...
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments